20150512

12 травня / день ліричних відступів


я завжди люблю того, хто робить мені каву зранку. якось так є. не знаю, звідки бере початок ця взаємозалежність. не знаю, чи ти помітив, але я майже збилась з суржика в письмі. розумієш, мені здається, шо я говорю тут про якісь такі серйозні речі, я говорю про глибину, а глибина вона завжди добре структурована і правильна, і нема в ній місця пожмаканим словам. 
в індонезії ми в кількох різних місцях плавали по поверхні води з маскою і трубкою — це все називається словом “сноркелінг”, доречі, я пригадую як спершу мені страшно не сподобалось це слово, але потім я його полюбила, хоча б за те, що не треба кожного разу говорити “плавання по поверхні води з маскою і трубкою”. і ось в одному з місць на воді було дуже багато сміття - якісь безкінечні целофанові кульочки і пластикові пляшки. пригадую, в мене тоді сталось дуже дивне відчуття: дивишся у воду, а там купа океанічних райцентрів, сіл і селищ міського типу, в яких риби-сусіди збираються до толоки, а риби-бабці вдягають білі хустки і ходять один до одного на посядки; потім піднімаєш голову, а на поверхні ці всі пляшки й кульки, а на поверхні ці всі пожмакані слова, які просто фізично не можуть потрапити на глибину, бо вода їх виштовхує, вода не пускає їх до себе по-справжньому.
тому я зараз говорю серйозно і в міру грамотно, що я люблю того, чиє ім’я в умі завжди повторюю двічі, Твоєім’я-Твоєім’я, в ньому всі на світі імена, в ньому всі на світі букви і навіть декілька цифр, в ньому звуки птахів, і форми хмар, і форми крон і колір листків і запах листів і колір скронь і форма долонь і все що складається з слів, і все що словами не скажеш